###Олексій Михайличенко: "З Гуллітом нам було про що згадати" ###
Він непогано відпрацював на футбольному полі — перемагав у чемпіонатах Союзу, Італії і Шотландії. Піком його кар’єри став 1988 рік, коли вихованець київського футболу виграв золоті олімпійські медалі Сеула, «срібло» чемпіонату Європи в Німеччині, а потім додав до цих трофеїв звання кращого футболіста країни. Завершивши кар’єру, Михайличенко заявив про себе на тренерській ниві — очолював київське «Динамо» і збірну України. Торік у жовтні Олексій повернувся в рідний клуб у новій якості — спортивним директором.
У казармі пробув три дні
— Олексію Олександровичу, які у вас виникають асоціації при згадці прізвища Лобановського?
— Важко віднайти слова, аби описати свої почуття. І не лише як до тренера, а й до людини. У нього було чимало крилатих фраз — він хтозна-скільки читав, багато чим цікавився. Коли заходив до його кабінету, на столі лежали книжки найрізноманітнійшої спрямованості — від Карнегі до російських прислів’їв і приказок. Пам’ятаю, якось співрозмовник з ним сперечався і за аргумент навів приказку — все тече, все змінюється. Лобановський обернувся до нього і повільно відповів: «Нічого не тече, нічого не змінюється». Напевно, на ту мить він думав, що людина в душі завжди має залишатися порядною і нести відповідальність за всі свої вчинки.
— Свого часу нерідко говорили про любов Валерія Васильовича до прикмет. Мовляв, він завжди хотів мати в команді хоч одного рудого. Вам поталанило з кольором волосся?
— Але ж я не рудий! Так, білявий. Але не рудий. Хоча у мене вже стільки разів про це запитували, що махнув рукою. Бог з ним, буду рудим.
— Однак ви не заперечуватимете, що були одним з його улюбленців?
— Були хлопці, до яких Маестро, на мій погляд, ставився ще уважніше. Найчастіше головний тренер згадував про Бережного. Так трапилося, що Олександр надто рано покінчив із футболом. Хоча був приголомшливо талановитий. Валерій Васильович опікав його і після того, як Бережний завершив кар’єру.
— Передсезонну підготовку у Лобановського згадуєте без тремтіння?
— Справді доводилося виконувати монотонну важку роботу. І бігову, і стрибкову. Була й гімнастика — на швидкості, з акробатичними стрибками. У деяких хлопців від таких навантажень паморочилося в голові. А от коли закінчувалися збори, ми задоволено казали: рік минув. Бо після цього вже було легше — лише ігри.
— Олег Блохін у «Динамо» дослужився до майора. А ви в якому званні полишали Київ?
— Я під це не підписувався. Військову форму навіть не носив — у частині лише три дні пробув і був відряджений на місце служби в київське «Динамо». Це попереднє покоління команди було майже всуціль офіцерами. А у наш час хлопці до військових звань особливо не прагнули. Пам’ятаю, що від цієї честі окрім мене відмовилися Заваров, Кузнєцов, Чанов.
Я свого часу був комсоргом команди — збирав внески. Як я зрозумів, мене «сплавили» — ніхто не хотів обіймати цю виборну посаду. До мене комсомольську організацію очолював Вадим Євтушенко.
Грати у грудні мені важко
У 1990 році у Михайличенка почався новий етап клубної кар’єри — італійська «Сампдорія» заплатила за трансфер півзахисника київського «Динамо» $4,8 млн. Уже у своєму дебютному сезоні Олексій виграв чемпіонат Італії. Втім, стати лідером команди українцеві в Генуї не вдалося.
— Яких помилок припустилися, перейшовши свого часу в італійську Серію А?
— Мені довелося перебудовуватися і жити за іншими правилами. Сам переїзд — це не лише зміна футболки, а й зміна способу життя. Адже в СРСР я грав тільки в одній команді. І виступав під керівництвом двох тренерів — Валерія Лобановського в «Динамо» і збірній, а також Анатолія Бишовця в олімпійській збірній Союзу. До того ж, саме в Анатолія Федоровича я почав тренуватися з третього класу. У Генуї було все по-іншому.
— Невже у «Сампдорії» вам не дали часу на адаптацію?
— Коли гравця купують майже за п’ять мільйонів доларів, на нього розраховують відразу. У мене ж не все виходило. Було важко знаскоку перейти на систему «осінь — весна». Адже до цього упродовж десяти сезонів поспіль у грудні мій організм відпочивав. Це було зумовлено вже фізіологічно. А в Італії це — розпал сезону.
— Мабуть, у складі «Глазго Рейнджерс» на тренуваннях ви відпочивали?
— На Апеннінах велика увага приділялася тактичним вправам. А в Шотландії був приємно здивований тренувальним процесом — там просто не можна було визначити якусь вправу не до душі: ми збиралися, розминалися і грали в дир-дир. На цьому вся робота завершувалася.
— Чи могли ви залишитися в Генуї? Чи вже тоді все було вирішено наперед на рівні клубів?
— Ми спільно дійшли до цього рішення. Керівництво «Сампдорії» дало зрозуміти, що я не зовсім підходжу під їхній стиль гри. А я був уже не в тому віці, аби комусь щось доводити. З іншого боку, від «Глазго Рейнджерс» надійшла вигідна з усіх боків пропозиція. Контракт запропонували підписати на чотири роки, фінансові умови були на порядок вищі, ніж в Італії. До того ж, шотландці виплатили за мій трансфер £-2,2 млн. Особливо мене вразив дбайливий підхід генуезців: вони потурбувалися про те, щоб я нічого не втратив у зарплаті. Складність в моєму переході була тільки одна: шотландці довго не могли віднайти коштів, аби викупити у «Сампдорії» мій трансфер. Але врешті-решт спонсори виділили необхідну суму, і я став виступати в чемпіонаті Шотландії.
— У Глазго у вас виходило краще, ніж в Генуї?
— Вважаю, що перші два роки в «Рейнджерс» однозначно можу занести собі в актив. Вони промайнули на одному диханні. Після першого сезону мене було визнано кращим футболістом країни. Після цього почалися проблеми зі здоров’ям — зробили одну операцію, потім другу. В результаті в національному чемпіонаті провів лише сім матчів. Але по закінченні контракту Уолтер Сміт запропонував мені залишитися в «Рейнджерс» ще на сезон. Хоча на той час уже були куплені такі відомі гравці, як Пол Гаскойн, Брайан Лаудруп, Олег Саленко. Я залишився на п’ятий рік, який провів вже фактично в ролі дядька-наставника, — передавав свій досвід молоді.
Кілька місяців не міг дивитися футбол навіть по телевізору
— Мундіаль поки залишається для вас нездійсненною мрією — і як для гравця, і як для тренера.
— Щодо чемпіонатів світу, то мене справді немов якась зла доля переслідує. За кілька тижнів до фінального турніру в Італії-1990 отримав травму. Щоб потрапити на Кубок світу в ПАР як тренеру, треба було зробити один крок. Навіть не крок, а півкроку: адже в першому стиковому поєдинку в Афінах українська збірна зіграла з Грецією внічию — 0:0. Але не судилося. Після зустрічі у відповідь у Донецьку, де ми поступилися з мінімальним рахунком, психологічно було вкрай важко — кілька місяців взагалі футбол дивитися не міг.
— Майже чверть століття тому найсильніші українські футболісти у складі збірної Союзу востаннє зіграли у фінальному матчі чемпіонату Європи. У вирішальному поєдинку підопічні Валерія Лобановського поступилися блискучій голландській дружині. Чи не обговорювали подробиці тієї пам’ятної битви з Гуллітом або ван Бастеном?
— Із Гуллітом ми спілкувалися, коли Рууд працював у «Челсі», — мій будинок розташований недалеко від бази клубу. Тоді у складі «аристократів» виступав мій колишній партнер по олімпійській збірній Союзу, воротар Дмитро Харін, і я вряди-годи приїжджав до них на базу. Розмовляли з Гуллітом, але до спогадів про наше протистояння на турнірі в Німеччині не доходило. Мені про це згадувати не хотілося, а у володаря «Золотого м’яча»-1987 вистачало інших тем для розмов.
